Йдемо ми, наосліп, в безкраї
узліски надземних багать,
між стінами цими, в цім гаї,
де водами вікна блищать,
де скло променіє в окопах,
і двері цвітуть, край лугів.
В провалля, на пройдених тропах,
закопують тіні дубів.
Але ідемо ми дедалі
від цих піднебесь димових,
де спіють лазур’ю кришталі
зірниць на озерах нічних.
І все – металеве. Повсюдно.
І скелі, й дерева, й доми.
Іржа проступає облудно,
де завше чекаємо ми.
