Наодинці, просто неба,
залишилась синя тінь.
Отому, уже не треба,
вдосвіта іти туди,
де лиш скритна хмар загреба
завше вабить вдалечінь,
і якась хистка потреба:
взнати виднокрай води.
Де пісок одяг димові
форми каменів, дубів,
і струмує склом в діброві
вітровій навперебій.
Отому, в ті сни ранкові,
вже не треба йти, за зсів
зір, немов сніги воскові,
що згасили позирк твій.
Коли тінь у тьмі зблідніла,
на поталу всім палам.
Смерк оподалік, і біла
даль розлилась навпростець.
Отому, не йди побіля
тих сіянь, що пополам
розкололи, край опілля,
блискіт наших двох сердець.
